Як виник цей сайт

Коли я повернувся з полону, то, мабуть, головним почуттям, яке мене переповнювало, була вдячність. Я був вдячний родині, друзям, подругам, колегам — усім, хто мене пам’ятали і на мене чекали. Вдячний Силам оборони за те, що Україна встояла ці роки. Вдячний державним і міжнародним структурам, залученим до перемовин та обмінів. Фахівцям, які працювали в реінтеграційному центрі. Вдячний Богові за кожен ковток вільного повітря.

Я відчував постійну турботу — не тільки з боку близьких і команди реінтеграційного центру. З боку навіть незнайомих людей у містечку, де був розташований заклад, у якому я перебував перші тижні. Усі прагнули допомогти.

Якось ініціативна група, в якій були продавчині, перукарки, офіціантки, звернулася до адміністрації реінтеграційного центру: мовляв, ми бачимо, в якому стані прибувають люди з неволі; розкажіть нам, як нам поводитися з ними, як розмовляти, як дивитися, як не нашкодити, як допомогти, але допомогти тактовно. Запит на таку інформацію існує на дуже різних рівнях.

Згадую себе і звільнених зі мною побратимів у ті перші тижні. Крім емоційного перевантаження, крім медичних проблем (а деякі з нас були у вкрай тяжкому стані) — на нас навалився величезний потік інформації. Ми дізнавалися, чим весь цей час жили наші близькі і наша країна. Щодня потрібно було дуже багато встигнути: від медичних обстежень — до заповнення безкінечних папірців і «фототеки», де ми намагалися пригадати, чи не знаємо когось зі зниклих безвісти. Ми почувалися по-різному. Але після тюремного розпорядку, в якому ти нічого не вирішуєш, в якому дні відрізняються переважно тим, якою буде сьогоднішня баланда і чи «кріпитимуть» сьогодні вашу камеру, або (у колонії) на яку роботу виганятимуть, — після такого всім було нелегко пристосуватися до шквалу інформації, емоцій та справ. Дехто з нас навіть жартував, що потребуватиме реабілітації після реабілітації.

Я вірю: Україна поверне тисячі військових і цивільних, які досі перебувають у російській неволі. І ми разом допомагатимемо їм повернутися до вільного життя. До повномасштабного вторгнення моя робота була пов’язана передусім з правозахистом і журналістикою. Через кілька місяців після звільнення з полону, на початку 2025 року я став співзасновником організації «Принцип надії». Ми працюємо у сфері міжнародної адвокації, не даючи світовій спільноті забути про наших у російському полоні, а ще — створюємо матеріали, які полегшують реінтеграцію звільнених. Для мене це не тільки обов’язок перед моїми досі поневоленими побратимами і посестрами, а й вияв вдячності всім тим, хто допоміг свого часу мені.

Матеріали на цьому сайті створені людьми, які самі пройшли через російську неволю, а також фахівцями й фахівчинями, які вже роками опікуються відновленням звільнених із полону. Тож висловлюємо щиру вдячність нашим партнерам — Центральному управлінню цивільно-військового співробітництва Генерального штабу Збройних Сил України, громадським організаціям «Блакитний птах», «Принцип», «Центр громадянських свобод» і донорам, без яких створення цих порад не було б можливим: Міжнародному фонду «Відродження», Празькому центру громадянського суспільства та Фонду RAZOM.